Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В




НазваниеУкраїнське Видавництво «Смолоскип» ім. В
страница1/37
Дата конвертации14.04.2013
Размер6.87 Mb.
ТипДокументы
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

.


Ш “•:: Щ :


РОМАН




EAGLE’S RAVINE

Py Mykola Rudenko

A novel (In Ukrainian)


Reprint of a samvydav (samizdat) publication from Soviet Union


Published by V. Symonenko Smoloskyp Publishers, Smoloskyp, Inc. Baltimore 1982 Toronto





<> РВ

МИКОЛА РУДЕНКО

П

' (


І

ОРЛОВА БАЛКА

Роман

Передмова Ігоря Качуровського

- 1 ЛИП 2011






Передрук самвидавного гвору з України


Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка


Торонто


' 1982


Балтимор



Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка


Микола Руденко ОРЛОВА БАЛКА Роман

Бібліотека «Смолоскипа» ч. 39 Обгортка роботи Лесі


Роман М. Руденка «Орлова балка» появляється друком без відома і згоди автора

Eagle’s Ravine By Mykola Rudenko A novel (In Ukrainian)

Cover by Lesya

Library of Congress Catalog Card Number: 81-85080 ISBN: 0-914834-34-7 Copyright ®by Smoloskyp, Inc.

Published by V. Symonenko Smoloskyp Publishers, Smoloskyp, Inc.

(A nonprofit organization)


Smoloskyp Smoloskyp

P.O. Box 561 P.O. Box 153, Sta. “T”

Ellicott City, MD 21043 Toronto, Ont. M6B 4A1

USA Canada


Net royalties will be used in the interest of Ukrainian political prisoners in the USSR


Printed and bound in the USA by The Holliday Press, Inc.



Микола Руденко






ПЕРЕДМОВА


Роман Миколи Руденка «Орлова балка» — це не абияка подія в українській літературі. Не лише тому, що його - автором є Микола Руденко, колишній секретар партійної організації СПУ, а згодом — голова Української Гельсінк- ської Групи. Але тому, що це перший твір в модерній українській літературі ідеологічно-політичного характеру, в якому автор відображає і пише про проблеми теперішньої України.

Маючи доступ До різних прошарків української су- сиільности, пройшовши шлях від Донбасу, почерез Москву, почерез Другу світову війну, опинившись серед упри- вілейованої бюрократії сучасної України, М. Руденко знав, що нуртує в нутрі народу, чим живе і дихає, чим радіє і що його болить. І, власне, це знаходимо в «Орловій балці» творі, який виводить нас у велику літературу, де на кожній сторінці читач бачить і відчуває маштабність думок і поглядів автора, в якому виведені не манекени радянського зразка, а живі люди нашого часу.

Очима своїх персонажів М. Руденко не бачить у світі лише чорне й біле. Його твір — це ані соцреалізм, ані нац- реалізм. Це — життя в сучасній Україні таке, яким воно.є. Персонажі такі, яких ви не вимріюєте і не виідеалізовуєте, а такі, яких зустрічається в житті — з їхніми щоденними проблемами, дерзаннями, роздумами...

Про роман «Орлова балка» Микола Руденко писав. «Це була моя остання спроба узгодити нове світобачення з вимогами соцреалізму... Переконавшись, що реалістичних романів писати не можна, взявся за фантастику. Та згодом і гуг В. Маланчук «навів порядок». 1 все ж поліз із своєю «Орловою балкою» до видавництва. На мене дивилися переляканими очима».





Замість надрукувати «Орлову балку» (навіть з компромісними поправками), вона потрапила в акт обвинувачення і фігурувала, як «антирадянський твір» на суді над письменником у червні 1977 року.

Дальше у листі М. Руденко пише: «Не знаю чи сподобається Вам «Орлова балка», але в мене таке відчуття, що в ній сказано найістотніше — те, без чого не можна жити. Але як сказано — вдало чи невдало? Цього я не знаю».

І на це питання відповідь даватиме кожний читач цього великого твору. Великого — в кожному розумінні цього слова.

  • * *

На превеликий жаль з рукописом «Орлової балки» трапилося велике нещастя: в тяжких і незвичних ситуаціях на Захід не дісталося приблизно 60 сторінок (це відмічено в книжці). Перед Видавництвом стояла дилема: видавати твір без тих шістдесяти сторінок чи ні?

Спроби відшукати ті сторінки в Україні і вивезти на Захід були безуспішні. 1 Видавництво вирішило видати книжку без цих сторінок, що їх бракує. Цим твір не тратить на вартості, хоч читач напевне буде огірчений, не знаючи дуже важливої частини розвитку подій, але дані ситуації зможе собі уявити, знаючи до якого закінчення довів своїх персонажів автор.

Якщо в майбутньому ці сторінки, що їх не вистачає,

дійдуть на Захід, видавництво зобов’язується видрукувати їх і розіслати всім читачам книжки.

Згідно із словами М. Руденка, «Орлова балка» була лише у «робочому варіянті», все ж Видавництво «Смолоскип» не вважало себе уповноваженим робити у книжці мовні чи будьякі інші поправки. Виправлено лише очевидні друкарські помилки та впроваджено правопис 1928-29 рр., що його вживають українські видавництва на Заході.

До книжки додано пояснення деяких маловживаних іа іншомовних слів.

Українське Видавництво «С мо.шскии» їм. В. Симоненка


8



ПРОЗА МИКОЛИ РУДЕНКА


1961 року в гостро-полемічній статті «Людина приїздить на село» молодий (на той час) критик Іван Світлич- ний висміяв півтора десятки українських радянських романів, писаних на замовлення, за тією самою, спущеною згори схемою чи рознарядкою. Серед тих творів фігурує й роман «Остання Шабля» Миколи Руденка. Щоправда, Світ- личний застерігається: не всі ці твори однаковою мірою бездарні, є серед них гірші і кращі, — але не називає, які саме.

Вдумлива й сумлінна російська (еміграційна) дослідни- ця-літературознавець Лідія Осипова у книзі «Явное рабство и тайная свобода» зазначає, що крізь казенний соцре- алізм у радянській літературі вряди-годи таки прогляне шматок живої дійсности. Як зразок чистого соцреалізму, де дійсність не представлена взагалі, а від початку й до кінця — все фальшиве, Осипова наводить — як на мій розсуд, цілком слушно — «трилогію» «Прапороносці» Олеся Гончара. Хоч у перших романах Миколи Руденка соцреа- лізм панує також і хоч саме ці романи — маю На думці «Вітер в обличчя» та щойно згадану «Останню шаблю» — принесли Руденкові, так би мовити, офіційний успіх, але до Гончаревого позему він, треба віддати йому належне, ніколи не падав...

На доказ своїх слів хочу зупинитися трохи докладніше саме на «Останній шаблі».


9





У журналі «Вітчизна» за 1971 рік вміщено добірку поезій Миколи Руденка. У деяких із цих поезій автор розробляє теми, заторкнені ним у романі «Остання шабля». Так, він каже:

Та настане така війна,

Котра виб'с мене з сідла.

І печаль моя упізна:

Шабля танків не подала.

Цю саме думку маємо в першому розділі роману: «... тільки частіш пригадується перший рік війни, його залізні уроки, з яких випливає невблаганний висновок: шаблею проти танкової броні нічого не вдієш».

Проте було б помилкою думати, що лірика Миколи Руденкд — це двійник його прози -Чі навпаки. Добра поезія і добра проза в літературах світу кількісно неспівмірні: непроминальних драматургів (згадаймо також і їх) у світовому письменстві рахуємо на одиниці, прозаїків — на десятки, а поетів,— на тисячі... Це правило (чи, може, закон?) діє також і в українській літературі, де ми легко можемо назвати, округло беручи, сотню цікавих поетів, але кількість рівновартісних прозаїків буде чи не вдесятеро менша. ■ ,

Отож, скільки можу судити, рання проза Руденка не становила винятку: це була проза середнього рівня, те, що є, як іноді кажуть, не головою, а тілом літератури.

Роман «Остання шабля» аіодо свого! стилю являє суміш елементів художнього реалізму та соцреалізму (з деякою домішкою романтизму). Для романтизму типове зображення виняткових характерів за надзвичайних обставин — звідси перевага Суто-мистецької сторони ,над пізнавальною. Реалізм — це відтворення типових характерів у типових обставинах^ звідси перевага пізнавальної варто- сти над художньою. Нарешті, соцреалізм -т це малювання речей і характерів не такими як вони є, а такими, як вони мають бути згідно з останньою партійною директивою. Тому творів послідовно-витримані в дусі счшшпстичноги ре


10





алізму, не можуть мати ні мистецької, ні пізнавальної вартосте і взагалі стоять поза рамками красного письменства.

Коли Руденко садовить на коня свого головного героя, полковника Турбая, якому йде шостий десяток, і примушує з віртуозною легкістю рубати лозу на дві шаблі (а ша- бель той не тримав у руках десять років), то це, звичайно, відгомін романтизму.

А коли автор, у пляні соцреалізму, показує переродження героїнь, Лариси і Клари, під впливом фізичної праці (хоч вони перед тим виведені як незвичні до жодної праці), то тут уже дозвольте йому не повірити. Такий самий соцреалістичний малюнок маємо в епізоді біля молотарки, де скульптор Аркадій ліпить постать Марії, що подає снопи в барабан, а на молотарку їх кидає селянська дівчина Мотря. Цю працю я дослідив, так би мовити, на власних м’язах, та, до речі, у старі, доколгоспні часи, вважалася вона тяжкою чоловічою, а ніяк не жіночою. Про красу робочих рухів жінки біля барабана можна писати скільки завгодно, тільки насправді це буде не краса, а знущання над жі- нотністю.

1 тут, власне, ми підійшли до питання про реалістичні моменти в ранній прозі Руденка. Життя — можливо, тоді ще незалежно від волі автора, вривається в твори — таким, як воно є. І хоч ідеальний будівничий Головань зводить розпрочудесні новобудови, і хоч непомильний секретар обкому — це втілена мудрість і людяність, але тлом для їхної діяльности усе таки залишається конкретна українська дійсність середини п’ятдесятих років. Ось, наприклад, малюнок колгоспного села:

Пальмира лежала у великій улоговині, поміж положистих схилів, що оточували її з трьох боків. Вулиці в’юнилися і повільно збігали вниз, до невеличкої річки, яка щороку дедалі мілішала, а в засушливе літо і зовсім пересихала. Гам, куди раніше можна було б загнати цілий табун коней, тепер у липневу спеку півень переходить убрід. Верби та осокори посо


II





хли, і тільки акація в короткий період цвітіння наповнювала село своїми п’янкими пахощами. В селі майже не було садків — їх вирубували, бо вони не виправдували податків, тому пасльон та білі запашні «варенички» акації, як і колись, у роки Турбайово- го дитинства, були для дітей чи не єдині ласощі...

Правда, поблизу існує зразковий колгосп «Перемога». Проте виявляється, що ця зразковість — так само, як і героїчні заслуги голови райвиконкому — це тільки «липа», типова радянська «показуха»...

Припускаю, що неможливість спрямувати вістря письменницького зору на справжню суть явищ спричинила була Руденків перехід до жанру наукової фантастики, де — як це не дивно може здаватися — існувала нагода сказати значно більше, ніж у звичайному «соцреалістичному» творі (у дужках згадаю, що цю нагоду, водночас із Руденком, використовував також Олесь Бердник).

Якщо в повісті М. Руденка «Народжений блискавкою» юний читач бачив лише показ соціяльної боротьби у латиноамериканській країні і не робив далекойдучих висновків, то «Чарівний бумеранг» недвозначним зображенням світового двоподілу, де в одній частині панує свобода, а в іншій — рабство, тоталітарна диктатура, керована законсервованим мозком померлого вождя, «Бумеранг» просто підказував тому читачеві: «Дивися! та це ж про нас! Це ми живемо в підземеллі, не сміючи вийти назовні! Це нами правлять живі мерці*).

Не виключено, що саме цензурна сліпота щодо «Бумерангу» дала Руденкові надію: ану ж бо, чи не пощастить опублікувати «Орлову балку»?

XIX вік — це доба реалізму у світовому письменстві.


*) А коли «Чарівний бумеранг» вийшов у світ (російський переклад випущено стотисячним накладом), було вже запізно вилучати його з обігу: це означало б «лють Калібана, що побачив у дзеркалі власне обличчя».


12





Тій добі притаманні: предилекція до жанру роману, інформативно-пізнавальний матеріял художніх творів, їхня ілюстративність (романи — подібно до байки з її мораллю — часто писалися на доказ певної ідеологічної або й політичної доктрини), та, в багатьох випадках, викривальний характер, при чому викривальність була спрямована головно проти соціяльної несправедливости.

Усі ці риси знайдемо і в «Орловій балці» (щоправда, є там і залишки соцреалізму, але вони виглядають мов клапті сірого недоталого снігу на врунах березневого поля).

В радянській повоєнній літературі є кілька романів і повістей пізнавального характеру в найкращому розумінні цього слова. Не зараховуємо сюди ні тих творів, де виведено якісь специфічні обставини соціялістичної дійсно- сти (як от «Колимські оповідання» В. Шаламова або «В колі першому» О. Солженіцина), ні тих, де цю дійсність пропущено крізь призму сатири («Життя й надзвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна» В. Войновича). Я маю на думці авторів, котрі змальовували характери, речі й обставини, типові для усієї радянської системи, хоч і обмежені конкретною місцевістю, де розгортається дія. Отож, перед нами насамперед Алма-Ата кінця тридцятих років, виведена в романах Ю. Домбровського «Охоронець старожитно- стей» та «Факультет непотрібних речей», це також українське колгоспне село на Лівобережжі напередодні війни в романі Григорія Тютюнника «Вир», це фронтові події в романі «Мертвим не болить» Викова.

До цієї ж категорії пізнавально-реалістичних творів слід зарахувати й «Орлову балку» Миколи Руденка, роман, у якому ми бачимо, так би мовити, і надземне й підземне життя сучасної України. Підземне життя — це не тільки Одеські катакомби, це якщо брати речі в символічному значенні — один лише раз викликана на поверхню національна ідеологія персонажів (випадок із Сашком у таборі полонених-репатріянтів: за цитування радянської конституції людина дістає десять років, а пізніше лишається заплямленою, як «амністована».


13





Ілюстрованість «Орлової балки» виявляється в тому, що автор раз-у-раз демонструє свій пантеїстичний, анти- марксистський світогляд, не тільки скріплюючи його художніми засобами, а й наважуючися на пряму критику «непогрішимого» Маркса. (Це, до речі, той самий світогляд, що його письменник докладно висвітлив у есеї «Економічні монологи»).

Щодо третього елементу реалістичної прози, себто до викривальности, то вона розсипана від перших сторінок роману, де показано пов’язаність в одному злочинному клубкові покидьків радянського суспільства (Вухатий) із його керівниками («Хазяїн») і до останніх, зокрема до сцени суду із несподіваним для еміграційного українського читацтва і, мабуть, самозрозумілим для читацтва радянського, переведенням складу злочину з кримінальної площини в політичну. Можна сказати, що Микола Руденко, іще задовго до суду над ним самим, збагнув саму суть радянського судівництва.

Застерігаюся, однак, що саме поняття «реалізму» стосовно «Орлової балки» я беру чисто умовно — як зовнішню оболонку твору.

І антиціпіо у формі віщого сну Володимира (де йому сниться приятель — як дух терикону), і символіка зруйнованої церкви, і містична сила незаймано-дівочого тіла (у сцені зі Стелею) — усе це речі, що їм тяжко було б дати реалістичне трактування й пояснення.

Та й сама «Орлова балка» зі старими дубами, що їх завалює і наполовину вже завалило мертвими брилами з терикону, і яка все таки береже на дні живий струмок і дає навесні живу радість людині — хіба це не символ України?

А щодо автора, який пройшов шлях комсомольця, кінного охоронця дачі Сталіна, фронтового політрука, секретаря парторганізації Спілки письменників України, а дійшов до поеми «Хрест» і до національного світогляду «Орлової балки», то — мені здається в ньому вилилося пророцтво Костомарова, висловлене в листі до Івана Аксакова:


14





...Та ледве чи Ви знаєте глибину народньої душі. Ви не підозріваєте, що на дні її в кожного майже думаючого недурного південноруса спить Виговськии, Дорошенко, Мазепа, і .прокинеться, коли трапиться нагода»*).

Ігор Качуровський


*) Иван С ері еевичь Аксаковь вь его письмахь. Часть 2. ГІисьма кь рашым лицамь. Т. 4. Є.- Ііетербуріь 1896, стр. 265.


15






1


Трапляється інколи причіплива фраза, що липне до »воєї свідомости мовби зовсім недоречно. Мозок живе чимось своїм, а тут наче бісеня оселилося в лівому вусі й час від часу нашіптує тобі оце дурнувате запитання: «Що таке дорога?»

Скажіть, будьте ласкаві, хіба нормальна людина сушить собі голову таким запитанням?

А бісеня ворушилося, дряпалося кігтиками. Дорога, дорога... Вибите колесами поле... Такою тебе знали завжди. А нині шурхотить попід шинами розпечений асфальт.

І все ж сутність твоя нітрохи не змінилася. Є в тобі щось таємниче — щось не від людей, а від самої природи, від світової безмежности...

Гаразд, нехай так. Та навіщо це тобі, Володимире? Ніхто й ніколи не бачив безмежности. І неможливо її побачити. В тому й полягає велика хитрість природи, що вона вміє виставляти межі для нашого ока. Тоді виринає образ. Верба над річкою, човник під вербою. Дівчинка, розмахуючи лозиною, жене до двору гусей. А зусібіч напливає зелене шумовиння степів...

Якби вона, безмежність, не вміла нас морочити, всюди виставляючи уявні межі, не було б ні верби, ні дівчинки, ні гусей. Була б тільки сама дорога. Адже ж вона, дога, існує навіть там, де нічого немає — в міжзоряному просторі. Дорога існує тому, що існує безмежність. Для


17





кого ж вона існує? Відомо: окрім безмежности у світі взагалі нічого немає, бо навіть атом безмежний у свою глибину. І навіть електрон! Межа — умовність, безмежність — абсолют.

  • Володю, ти не спиш?..

Голос брата прозвучав трохи несподівано. Вчора вони добре натомилися. Заснули пізно, а о шостій ранку вже сиділи в машині.

  • Не сплю, — розплющив очі Володимир. — Дорога цікава. До речі, ти думав коли-небудь: що таке дорога?

  • А-а, щоб вас! — жартома лайнувся водій, якого також потроху загойдувало. — Краще розповідайте анекдоти.

Водій був із тих людей, яких ніколи не покидає добрий гумор. Йому близько тридцяти років, обличчя трохи розповніле, шкіра ніжна, необвітрена. Русяве волосся не надміру довге, але й не коротке.

Це був заводський художник Віктор Небера — давній друг родини Медунів.

  • * *

Море спершу захлюпало під берегом, мов роботяща праля, що ретельно полоще білизну, потім заревіло стоголовим звіром. Велетенські білі язики, то висовуючись із запіненої пащі, то ховаючись, лизали розкидані обвалами зелені уламки скель.

Двоє літніх рибалок з убогими в’язочками головастих бичків чвалали понад берегом до дерев’яних сходів, що виводили на трамвайну зупинку. Раптом один із них, припадаючи на ліву ногу, хутко пошкутильгав до чогось чорного, що віддалік лежало на березі біля самісінького прибою. Другий, трохи постоявши на глиняній стежці, також неохоче рушив у слід за товаришем. По всьому видно, що це були пенсіонери — мабуть, інваліди війни.

  • Дмитре Захаровичу! — гукнув другий, якому, певно, не хотілося звертати з дороги заради шматка толю чи, мо


18





же, якогось дрантя, що чорніло під кручею. — Що ви там побачили?

Дмитро Захарович не відповів. Та ось він уже не йшов, а незграбними, болісними стрибками просувався серед ніздрюватого ракушняка, обминаючи биті пляшки, іржаві спинки ліжок, почавлені каструлі. Заплутавшись у колючій дротині, ледве не впав. Лаючи когось невідомого, хто перетворив морський берег на огидний смітник, пошкутильгав далі.

Тепер уже й другий рибалка бачив, що то була не толь

  • то була людина. Прибій лизав їй черевики, погрожуючи проковтнути легковажну жертву.

Дмитро Захарович відтягнув небораку далі під кручу, куди не досягав прибій, потім схилився над ним і скрушно пробуркотів:

  • Ой, дурень, дурень! Жити тобі набридло? Бачиш, море починає грати. Воно ж тебе проковтне, мов сонного жука.

Нарвав полину, намостив під голову.

  • Хильнув зайвого, — співчутливо сказав другий. — А що, — може, знайомий?

Мій вихованець. Із дитбудинку. Ех, Володько... Не цього я від тебе ждав. Пропадеш ні за цапову душу.

Другий підняв речі п’яного — ключ, за допомогою якого сантехніки ремонтують водогін, пляшку недопитого вермуту і якусь невелику книжечку, що була вже трохи підмочена морською піною. Пляшку кинув у море, вона відразу ж зникла у заломі, а відтак випливла серед піднятих із дна водоростів і загойдалася разом з ними.

Дмитро Захарович взяв книжку, почав її зосереджено розглядати. То було «Ясне, як сонце, повідомлення» І. Г. Фіхте. Ми свідомо скоротили назву — вона займала всю титульну сторінку, обіцяючи прилучити читачів до найновішої філософії. А під цією довжелезною назвою синіло замазане чорнилом прізвище автора передмови, хоч сама передмова збереглася. Іще нижче стояло: «Москва — 1937».

  • Я теж колись у шкільній бібліотеці отак викреслю


19





вав, — сказав Дмитро Захарович. — Майже у всіх книжках. Статті лишалися, а прізвища авторів... — Потім, звернувши увагу на закладку, додав: — Погляньте, таки ж подужав! Йому до кінця лишилося сторінок десять.

  • Не простий п’яничка. З філософською приправою, — зневажливо буркнув другий пенсіонер.

Та ось він помітив, що море Викинуло на берег якусь розмальовану дощечку. Хутко її вхопив, щоб хвиля знов не ковтнула, й крикнув другові:

  • Дмитре Захаровичу! Ви бачили таку чудасію? Начебто Христос, але дивіться, де він розіп’ятий — на високовольтній вежі. Це бува, не його робота?.. Таке справді лише на п’яну голову приверзеться.

Колишній директор дитбудинку, переклавши з руки в руку важкий ключ, непоквапно опустив його на каміння. Потім, узявши дощечку, довго її розглядав — то здалеку, то зблизька. Його порізане зморшками обличчя виказувало глибокий смуток.

  • Крани ремонтує. Звичайно. Таким малярством на хліб не заробиш. Чогось я в ньому не догледів.

  • В сім’ї не без виродка. Бач, куди загнув! Він, видно, малювати вміє. Але... Вони тепер від жиру казяться. Чого їм бракує? Є хліб, є до хліба. Ну й живи собі, малюй. Люди спасибі скажуть. А за це... За це ніхто спасибі не скаже

  • ні райком, ні церква.

  • Ваша правда, — погодився Дмитро Захарович. — А все ж... Щось тут є. Душа в нього скаламучена. Своєї істини дошукується.

  • У пляшці її небагато сховано.

  • Ой, не кажіть. Хіба вам легко було, коли про вусатого батечка правду почули? А їм іще важче. Ми ж самі наших дітей на нього молитись навчали. А тепер на кого?

  • Хіба без молитви не можна?

  • Я про святість кажу. Без неї тільки обчухраний цинізм лишається. Гадаєте, чого в- нас п’ють? Бо святість померла. Через те й п’ють. Капіталістам що? Вони святість від політекономії відокремили. їм ця духовна криза не за


20





грожує. А Володька, видно, до якоїсь нової святости через пиятику продирається.

  • Ет, дурниця!..

Почали роздумувати, що робити далі — покинути п’яного тут, нехай відіспиться, чи, може, пошукати для нього затишнішого кутка. Тим часом Дмитро Захарович помітив, що на них із дерев’яних сходів дивиться молода чорнява жінка, зодягнена в модну картату сукню. Ліве плече жінки було обтяжене широким ремінцем, на якому звисав етюдник. Щоправда, на жінку вона не схожа — її швидше можна назвати дівчиною. Дмитро Захарович впізнав у ній Нелю, дружину художника-невдахи. Неля також його впізнала — вона теж була вихованкою дитбудинку. Сторожко зійшла вниз і, нервово пересмикуючи тонкими бровами, наблизилась до рибалок. Вона вже, мабуть, догадалася, що тут скоїлось. Привітавшись з директором, похмуро кинула:

  • Знову прийшов. Ніби я йому не казала...

Помітивши гірке запитання в очах директора, заговорила скоромовкою:

  • Він у домоуправлінні працює. Ну от, бачите... Дружки підпоюють. Всі вони там алькоголіки.

  • Ви десь тут живете? — запитав директор.

  • Недалеко.

  • Гаразд, ми вам допоможемо. Не кидати ж його на березі.

  • Не варто, Дмитре Захаровичу, — червоніючи від ні- яковости, сказала Неля. — Я попрацюю, а він тим часом проспиться. Іще не вистачало, щоб ви мені п’яного чоловіка в хату затягували.

  • Як хочете. — Показуючи їй книжку, запитав: — Він тільки ідеалістів читає? Енгельсом не цікавиться?

  • Всього було. З цього, мабуть, і почалося.

  • З філософії? — підняв на неї сумовиті очі Дмитро Захарович.

  • Філософія потім прийшла. Разом з горілкою.

Рибалки, прихопивши свій мізерний улов, рушили до


21





сходів, а Неля, відкривши етюдника, почала малювати. Та невдовзі їй це, мабуть, набридло. Вирвавши листок із блокнота, дратівливо написала:

«Володю! Благаю тебе: дай мені спокій. Хазяйка дуже невдоволена — боїться, що ти в неї курей покрадеш. Натякає, щоб я шукала іншу квартиру. Не приходь більше! Н-е- ля».

Вклавши записку в кишеню Володимира, вона, не озираючись, побігла туди, де щойно зникли постаті рибалок. Озирнулася лише тоді, коли добігла до сходів. Її увагу привернули чоловіки, що стояли біля мотоцикла. Один був дебелий, двометрового зросту, з вилупкуватими очима і великими вухами. Щось хиже, відворотне було в його погляді. Другий нагадував інженера або вчителя — з витонченими рисами обличчя, елеґантно зодягнений. Чоловіки пильно дивилися їй у спину — і саме це змусило Нелю озирнутись. А проте вона звикла відчувати на собі чоловічі погляди, отож недовго роздумувала про незнайомих мотоциклістів.

Коли Неля зникла за акаціями, Вухатий вичавив, мов із ковальських міхів:

  • Кирпо! Забирай це падло. А то ще до витверезника потрапить. Перепаде нам від Куцого,

  • Не падло, а Художник. З великої літери. Затям, йолопе. Борис Корнійович на нього велику ставку робить.

  • Ов-ва! На місці Куцого я б його давно в катакомбах ракушняком привалив.

  • Це ти вмієш. На щось дотепніше клепки в голові бракує.

Кирпа під’їхав мотоциклом ближче до Володимира. Вухатий легко, мов дитину, підняв художника на руках. Той, на мить прокинувшись, вислизнув із незграбних рук грубоватого ґевала і старанно згріб в оберемок прим’ятий полин, який намостив йому під голову колишній директор дитбудинку. Невідомо, що ховалося в оцих рухах — підсвідоме бачення доброти, з якою не хотілося поривати, чи, може, полинові пахощі нагадали Володимирові недопитий


22





вермут. Вухатий не боронив йому цю втіху — разом із запашним оберемком умостив художника в металевій колясці.

Коли мотоцикл подаленів, Вухатий, трохи пригнувшись, зник під дерев’яними сходами. Та якби ми почали там його шукати, то лише б змарнували час. Корінні одесити знають, що за такими непримітними отворами, як той, у якому щойно зник Вухатий, ховається ціла підземна держава — знамениті одеські катакомби. Сотні кілометрів вологої темряви, яка жила своїм таємничим життям. Там воювали за правду, там ховалися злодії й контрабандисти. Одного не було в цій державі: лицемірних лозунгів, які вже давно не становили нічиєї віри.

Мозок волав, єство бунтувало, руки й ноги були сковані, мовби хтось ланцюгами прип’яв його тіло до стіни. Сон чи хворобливе марення — хто це знає? Тут була якась символіка і навіть своєрідна реальність. Принаймні зараз, коли Володимир іще перебував у напівсні.

Але по якому праву ти мені погрожуєш? Невже залякати хочеш?.. Знай, потворний дурню: я тільки брехні боюсь. Тільки брехні!.. Через те й огидно мені слухати про твою кару. Карою ще ніхто не досягав жодної мети. Чого ж мені боятися кари, коли я — частка Всесвіту і водночас цілий Всесвіт? То що ж ти здатний зі мною зробити?

Помирає кокон — народжується метелик. Жодних втрат не може бути у Всесвіті — жодних! Тож не лякай мене, потвора, — я не знаю страху. Але я знаю, що у світі є правда і є брехня. Де одне, де друге — розрізнити важко. Проте існує надійний орієнтир: правда не погрожує карою, правда не лякає! Бо їй, правді, відомо, що лише темні душі бояться смерти. А чим же іншим на землі залякати можна?..

Ці думки промайнули в його свідомості ще до того, як він устиг розплющити очі. Розплющував повільно, болісно. І хоч страх йому справді був не відомий, та жодна земна істота не здатна утримати око відкритим, коли до нього наближається вістря.А у Володимира відчуття було


23





саме таке, що ота потвора тримає біля його очей якісь металеві шпичаки. Нарешті усвідомив, що то не пекельне вістря наблизилось до його очей — то ранкове сонце заглядає в обличчя. Стало соромно перед ним, перед ранковим сонцем. Соромно за чад у голові, за те, що знову піддався бридкій спокусі. Йому завжди було соромно за це, завжди він вибачався перед цілим світом, картав себе, ховаючи від неба і від людей свої затуманені очі. Не уявляв, що для інших він уже виглядає нормально — здавалося, що саме зараз, цієї хвилини, а не тоді, не вчора, він був огидним, напіврозчавленим.

Погляд потроху прояснився, висвітивши для свідомо- сти розмальовану скриню і все те, що вона в собі ховала. Ні, зараз йому вже не захочеться цього смердючого зілля. Звісно, якщо не спинити себе, випити знову, все почнеться спочатку. Але Володимир поки що вмів зупинитися. Через те й умовляв себе, що він приймає алькоголь так, як інші приймають ліки. Просто для того, щоб дати спокій нервам.

Взявши відро, у самих трусах вийшов на подвір’я. Вилив усю воду собі на голову, вона потекла по тілу — і відразу прийшло освіження.

Його пасажирами були брати Тарани — Іван і Володимир. Обом їм ледве перевалило за двадцять. Іван трохи молодший, мовчазний, спокійної вдачі.' Він схожий на Володимира, але ця схожість лише зовнішня: рівний ніс, тонкі риси обличчя, чорне волосся. Обидва несли в собі кров південних степів, що, напевне, дісталася їм у спадок від невідомих завойовників. Проте обличчя Івана здавалося грубішим, рухи трохи вайлуваті, неквапливі.

В обличчі Володимира вгадувалося напружене духовне життя, гостра вражливість та схильність до рефлексій. Якщо пильно придивитися, то під очима можна помітити синюваті тіні, — перші ознаки зловживання алькоголем. Від брезклих мішків над щоками його покищо рятувала молодість.

Степова рівнина поволі переходила у полинові пагор


24





би та круті вибалки, що поросли непишним, сучкуватим дубняком. Володимир, викинувши руку із вікна машини, ловив зустрічний вітер. Немає нічого приємнішого, ніж полинові пахощі, — особливо тоді, коли смокче тебе під серцем хижий вужисько, вимагаючи для себе підгодівлі. Хоча кухоль пива, — один, лише один кухоль...

Як це починалося? Ну, звісно, з отих дурнуватих запитань: що таке безмежність? Володимирові здавалося: якщо ми не знаємо відповіді на це запитання, то й жити не маємо права. Бо воно породжує низку інших: для чого я, для чого світ, для чого люди? Відповіді не було. Сенс людського існування губився там, де губиться кожна дорога — у світовому безмірі. Чому ж люди про це мовчать? Можливо, кожен із них уже знайшов для себе якусь відповідь? Не знайшов тільки він, Володимир Таран. А, може, інших просто не бентежить оця болюча думка? Життя існує заради самого життя — і цього доволі!..

Півтора десятиліття тому молоді люди рідко ставили перед собою отакі карколомні запитання. Світ здавався раз і назавжди поясненим. Та раптом усе те впало. Той, хто був земним богом і навіть вище від богів, виявився найстрашнішим із усіх душогубів, яких будь-коли знало земне людство. В голови тих, хто з його ласки лишався жити, він втовкмачив власну мораль світу. Вона для біль- шости покищо й була істиною. Та допитлива думка виборсувалася з тенет. Це було надміру важко. Десятиліттями тиснули на мозок людський — під кожним черепом створилися мозолі, яким тепер належало стати нормальними клітинами. Чи в усіх головах відбудеться оце воскресіння? Ой, мабуть не у всіх...

Десь на третьому курсі Володимир до того виснажив себе нещадними запитаннями, що йому довелося побувати у психіятрів. Потім випадково помітив: дві склянки сухого вина вносять у його психіку приємне заспокоєння. Повернувся сон, відновилося відчуття внутрішньої рівноваги.

З Нелею вони росли разом у дитбудинку. Разом вчилися в художньому інституті. Отож нікого й не здивувало


25





їхнє одруження. Неля простіше дивилася на світ. їй хотілося стати мариністом. Володимир гадав, що Неля помиляється: її покликання — декор, прекрасні зразки тканин. Вона й справді потроху заробляла на ткацькій фабриці, додаючи дещицю до їхніх стипендій. Але Нелю дуже ображало те, що Володимир пророкував їй велике майбутнє саме в цьому жанрі.

Володимир незабаром знову відчув себе самотнім. Потроху почало повертатися вино — заповітні дві склянки. Та якби ж воно так і лишалося — тільки дві, не більше! Але міра була порушена, з’явилися друзі, які люблять випити. Бійка на вулиці. І четвертий курс для Володимира виявився останнім. П’ятого він так і не закінчив. Потім розлучення з Нелею...

Це довершило його падіння. Борис Корнійович, Кирпа, Вухатий... Моторошно про них згадувати. Одеське дно, жорстоке контрабандистське кубло. Вони видавали Володимирові троячки на горілку, а він для них малював. Був їхнім богомазом...

Іван застав брата на посаді сантехніка в одному із одеських домоуправлінь. Про те, як він був зодягнений, цнотливо промовчимо. Та й взагалі тут ліпше трохи промовчати, ніж розповідати до кінця.

Зараз Володимир виглядав цілком пристойно: сірий Іванів костюм, біла сорочка, краватка. Напевне Іван догадувався, чим зумовлена братова похмурість. Невже так далеко зайшло? О, тоді важко їм буде!..

Володимир і його брат нічого не знали про своїх батьків. Від них лишилося тільки прізвище — Тарани. Івана виховав старий шахтар Григір Медун. Він був старий відтоді, відколи Іван його пам’ятає. Брати довідались один про одного лише два роки тому: написала якась жінка, що у Івана є брат Володимир, котрий живе в Одесі й перебуває в тяжкому стані. Словом, треба рятувати...

Не вдалося Іванові порятувати брата. І тоді старий Григір, якого Іван називав батьком (бо як інакше його назвати?), порадив хлопцеві: їдь, сину, та привозь братеника


26





сюди. Не така то вже хвороба, щоб із нею не впоратись.

Іван працював на шахті газозварником, старий отримував «підземну» пенсію. Нехай трохи поживе Володька на їхніх харчах, а там, дивись, призвичаїться до краю донецького. Ну, не став художником — це ще біда невелика. Не всім же й художниками бути. Шлюбне життя не склалося — також півбіди. Дітей не має, то який тут клопіт? Малює він добре, щоб там про нього не казали. А така людина на шахті конче потрібна. Для них він — художник. Обживеться, роздивиться. Дівчата тут гарні. Бо хіба є у світі край нещасний, де б не можна було знайти гарної дівчини?..

Іванові братове майбутнє здавалося цілком ясним. Отож він і вирішив забрати Володимира до себе. А щоб той швидше призвичаївся до нового життя, попросив Віктора Неберу сісти в «Москвича» й прогулятися до Одеси. Власне, Віктор сам напросився, — у нього там дядько. Іван був певен: у дорозі художники познайомляться, знайдуть спільну мову. Віктор теж колись вчився в художньому, але не закінчив. Що там у нього скоїлося — невідомо. Проте відомо, що це не завадило Вікторові здобути шану, добру квартиру і навіть «Москвича». В міськомі до нього ставилися з пошаною — небіж Прилипка! Це не жарт.

На обрії, перетинаючи шосе, поповзли якісь дивовижні мураші. А, може, це галюцинація? Чорні мураші, відриваючись від землі, повзли по самісінькому небу — один назустріч одному. їх десятки, сотні. Легко розминалися і повзли далі, далі. В тому, що вони повзуть по небу, а не по землі, не було жодного сумніву. Володимир спершу кинув розгублений погляд на Віктора, потім обернувся до Івана. Невже вони не бачать? Брат занепокоєно завовтузився на сидінні. Мабуть, помітив якесь запитання у Володими- рових очах, але промовчав. Нарешті Володимир непевним голосом запитав:

  • Що це?..

  • Де? — відгукнувся Іван.

  • Там, — показав Володимир на обрій.


27





  • Канатна дорога, — трохи здивовано відповів Іван.

  • Колись ними весь Донбас був заснований.

Володимир стомлено посміхнувся. А Віктор знову почав просторікувати:

  • Ти в нас іще й не таке побачиш! Це що? Дурничка. Спадщина минулого. Від бельгійців лишилася. Не ця, звичайно, а взагалі... Допотопна техніка. Якщо тебе цікавить виробничий пейзаж, зупиняйся в мене. На металюрґійний підемо.

Володимир лише зідхнув. А Іван подумав: «Ну, що це з ним? Здається про діло людина каже».

Та справжній виробничий пейзаж чекав їх за Артемів- ськом. То був незнайомий, незрозумілий світ. Він починався так несподівано, як починається море. І справді, якщо дивитися з пагорба, тоді спершу здається, що ота рівнина аж до небокраю заповнена напівпрозорою синюватою рідиною. Може, то й не вода, але й не повітря. І не туман, звичайно. Щось інше, зовсім інше!

Газове море починалося за великим ставом, над яким височіла електростанція. Воно вихлюпнулося далеко за небосхил, але його поверхня помітно вирізнялася на тлі ранкового неба, — майже так само, як вирізняється над морем лінія горизонту. Очам відкрився кордон тієї держави, яка жила на дні цього ядучого моря. Дно було так густо забудоване, що здавалося суцільним містом. Поміж корпусами цементних, хемічних та металюрґійних заводів височіли велетенські піраміди. їх було багато, дуже багато. Незмірно більше, ніж у Єгипті. Та й розмірами своїми вони не поступалися перед єгипетськими. Якщо не знати земного життя, — скажімо, прилетіти сюди з іншої плянети,

  • то ці піраміди, мабуть, так само здадуться храмами...

Потім Володимир подумав: мабуть, не скоро він виплутається з тієї павутини, яку виплів навколо нього Борис Корнійович. Він усе ще володів його душею, — володів навіть на відстані. Ось, бач, не терикони, а храми! А, власне, що ж тут поганого? Лише порівняння, художній образ. Може, треба дякувати Куцому? Може, те, чим Володимир


28





займався в Одесі, також чимось його збагатило? Раніше він ніколи не думав про релігію, а вона ж існувала сотні, тисячі років. І якось вела людей — не дозволила їм виродитись.

Його трохи страхало те, що він бачив навколо себе. Сувора земля і, мабуть, не менш суворі люди. Як вони приймуть одеського богомаза?
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

Похожие:

Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В iconВидавництво
С 32 Картаті штани з Америки / Г. П. Сербін. – Рівне: Волинські обереги, 2011. – 198 с
Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В iconУрок № Дата проведення
Тема. Бароко як перший загальноєвропейський художній напрям. Європейське й українське бароко
Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В iconСерія «Розстріляне Відродження» Аркадій любченко
Збірка вибраних творів Аркадія Любченка (1899-1945) відкриває нову серію видавництва «Смолоскип» «Розстріляне Відродження». Твори...
Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В iconФілософські науки
Волинка Г./., Мозгова Н. Г., Федів Ю. О. Філософські науки: Посібник для аспіра­нтів І пошукувачів. К.: Видавництво нпу імені М....
Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В iconУкраїнське народознавство
Відомості про цілющі рослини і священних тварин тощо. Відтворено давній календар наших Пращурів "Коло Свароже", зроблено докладний...
Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В iconПоложення про проект Учасники проекту. Фізичні та юридичні особи без обмежень Часові рамки
Державна служба кінематографії оголошує конкурс на розробку стилю та дизайн-макету першої серії dvd-колекції української німої кінокласики...
Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В iconC)Сімферополь. Видавництво «Таврія
Вдень відбивалися в них сліпучо-білі хмари, а вночі променясті зорі і тонкий серп щербатого місяця. Вогкий вітер з'їдав сніги, але...
Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В iconМетодичні вказівки до виконання лабораторних робіт на тему "Робота з інтелектуальним модулем logo!" з дисципліни "Програмні засоби систем управління" для студентів денної та заочної форм навчання
Методичні вказівки до виконання лабораторних робіт на тему "Робота з інтелектуальним модулем logo!" з дисципліни "Програмні засоби...
Разместите кнопку на своём сайте:
kk.convdocs.org



База данных защищена авторским правом ©kk.convdocs.org 2012-2017
обратиться к администрации
kk.convdocs.org
Главная страница